ЩО СПІЛЬНОГО МІЖ РЕПОМ І ДЖАЗОМ?

Що реп, що джаз сягають корінням африканської музики. В основу цих жанрів покладено ритм, що сам по собі є насправді чужим для української аудиторії, оскільки для української музики, традиційно, важливою є мелодія. Саме вона прописана в нашому генетичному культурному коді, і для того, щоб наблизити музику з іншим корінням до нашої рідної аудиторії, потрібно віднайти той найвдаліший мікс класичних канонів жанру із етнічними звуками,

наспівами, музичним підходом України, – тоді це працюватиме.

Іван Клименко говорить про те, що мало ентузіастів, які б не просто були зацікавлені розвитком індустрії тієї чи іншої музики, а які б направду жили цим процесом.

Не завжди, а то й украй рідко нішева музика приносить великий дохід. І з часом навіть у найзатятіших ентузіастів опускаються руки. Проте, саме завдяки їм, довкола певного музичного жанру народжується ціла інфраструктура, яка забезпечує різні сторони культурного процесу.

Так було і з популяризацію джазової музики в Україні, якою займалися давніше Олексій Коган Alexey Kogan (Jazz in Kiev), Маркіян Іващишин (МО «Дзиґа») та інші. Те, що ми маємо зараз, – існує завдяки їм та їх рішенням ставати ентузіастами та створювати інфраструктуру. Відомий фотограф Олександр Зубко уже багато років просуває джазову культуру в Україні на волонтерських засадах через проєкт Джазографія та групу Джаз ін юа, довкола яких об’єднуються організатори, музиканти та поціновувачі імпровізаційної музики. Інфраструктура ж утворюється довкола спільнот і процесів, що рухаються ентузіастами.

Лектор зазначає, що артистам бракує віри в себе, що ми також регулярно спостерігаємо на імпровізаційній сцені. Навіть найвідоміші та найбільш визнані музиканти демотивовані та пасивні до розвитку власної музичної кар’єри.

Ще Клименко звернув увагу: якщо раніше продуктивністю вважалося випускати 2 сингли на рік, то за сучасних технічних можливостей, подібний підхід свідчить про дуже низьку активність. Це більше все ж про реп-сцену, де творити музику за допомогою програмного забезпечення легше та дешевше, ніж створювати складні композиції та записувати акустичних музикантів на дорогому студійному обладнанні. Проте пораду «бути продуктивнішими» варто брати на озброєння усім артистам без винятку.

Визначення різних типів менеджменту у музичній індустрії України досить розмиті. Продюсером ми називаємо і бітмейкера, і звукорежисера, і дядю спонсора, який дав гроші на проект. Український менеджер на абсолютно незрозумілих для ринку умовах виконує функції, що мали б забезпечуватися окремими професіоналами. Межі обов’язків та зони відповідальності розмиваються, і виникає плутанина, в якій уже ніхто не розуміє, хто чим має займатися і за що відповідати. Відповідно, і робота музичного менеджменту кожного окремого артиста чи гурту часто має стихійний характер із високими очікуваннями та низькою ефективністю.

Спікер наголошує, що у західному розумінні продюсери – це саме звукорежисери, які формують характер запису, створюють унікальне звучання та втілюють візію продукту, який спрацює на аудиторію. На жаль, у нас таких професіоналів досить мало як у реп, так і в імпровізаційній музиці.

Як і реп, джаз досить різноманітний і поділяється на той, що «заходить» ширшому загалу, і той, поціновувачами якого є вужча аудиторія. Це породжує явище нішевості, і тому ці сегменти не надто популярні серед потенційних інвесторів. Вихід, знову ж таки, у промоції, донесенні цінності, ентузіазмі та кроках до створення інфраструктури, завдяки яким ці музичні сектори зможуть привабити професіоналів і кошти.